Історичне минуле села Криничне
Охтирський полковник І.І.Перехрестов у 1693 році купив землі у боярських дітей с. Люджі і Радомлі, а також боромлянського козака Мирона і священика Василя, "где построил хутор Криничный, а вольные черкасы пришли и населили 50 дворов". Таким чином, 1693 рік є роком заснування села Криничного.
У 1718 році цар Петро І за вірну службу Росії віддав село у володіння (вотчину) князю Д.К.Кантеміру. Це нащадок волоського князя Кантемира, союзника Петра I, що в 1711-му році разом з царем приїхав на Україну, а потім поселився тут. Цар здійснював тоді так званий Прусський похід, воював з турками, а коли повернувся назад, то з ним і волоським князем прибуло 11 тисяч волохів, або як тепер їх називають – молдаван. Ось так вони поселилися тут, і називати їх стали «волошини», з того часу повністю асимілювалися з місцевим населенням.
Село стало родинним маєтком Кантемірових і переходило від покоління до покоління майже два століття.У 1732 році за грамотою Петра I село Криничне так і залишилось у володіннях Кантемирових.
І саме в цьому році для будівельних робіт на так званій Берестецькій укріпленій лінії було приписано надіслати на три місяці 16 криничан.
Криничне у XVIII столітті входило до Боромлянського комісарства. На 171 десятині землі розкинулась поміщицька садиба княгині Кантемирової, а криничани відробляли панщину. Відомий факт тих часів про ставлення панів до селян. Пан В'ячеслав захотів мати собаку вівчарку. За собаку він проміняв 10 кріпаків. Селяни Калиниченко, Ясенківські та інші пішли пішки у с. Вільшану до іншого пана.
Землі навколо села належали й церкві.
На 1773 рік у селі налічувалось 946 чоловік, сім’ї були тоді численними, в криничанських дворах проживало тоді в середньому 7 – 8 чоловік.
З документів 1783 року, ми можемо зрозуміти, що основними ремеслами криничан були ковальська і столярна справа. Місцеві поміщики стали переробляти хліб на горілку. З’явилися винокурні заводи – гуральні. Використовуючи місцеві корисні копалини: глину, пісок працював цегляний завод по виготовленню цегли для місцевих робіт.
Доведені до відчаю знущаннями поміщиків, не маючи вдосталь орної землі, кріпаки Тростянеччини повставали ( у Тростянці, Кам’янці,Киріківці) або тікали щоб поселитись в інших краях. У 1765 році криничани (150 сімей) стояли по Охтирському дистрикту генерал – лейтенанта княгині Кантемирової. На чолі з підданим Омеляном Дев’яткою та з товаришами до 150 чоловік з їхніми сім’ями і майном, втекли з Криничного, відмовились виконувати різні роботи.Орної землі і сінокосів в Криничному не вистачало, тому жителі підготували втечу, не бажаючи жити таким чином. Прикажчик Андрій Чернявський наказав не кидати заселених територій і йти в інші міста. Для цього хорунжий Охтирського полку був висланий разом з козаками щоб повернути втікачів.
Але спроби виявились марними. Втікачі – криничани поселились на землях княгині Юсупової в Белгородській області села Ракітне.
Про свідчать дані книги «Селянський рух» на Україні, кінець XVIII – перша половина XIX століття.
У XIX столітті з'являється у селі і маєток поміщика Пассіка, який у 1882 році продає свої землі Л.Є.Кенігу. У 20-х роках XIX століття у селі почав діяти винокурний завод. У 1866 році він належав поміщику Пассіку, мав один паровик, і два кінських приводи, виробляв щорічно 40 тисяч відер горілки на суму 20 тисяч карбованців.
У кінці XIX століття частину криничанських земель перетворили в економію цукрозаводчика Л.Є.Кеніга.Так сталося, що всі фільварки (господарства), які купував Кеніг, розташувались неподалік сіл і мали назви цих же населених пунктів. Тому Криничне теж було не винятком. Фільварок звався Криничанським, а пізніше це було однойменне економічне господарство, або коротше, економія. Землі Л.Є.Кенігу продавали в основному поміщики.
Криничне розташоване на підвищенні, на широкій річковій терасі.
Це добре видно, коли під’їздиш до нього з боку долини. На фоні неба здаля видніється шпиль церкви, збудованої в давнину, добре видно і великий будинок культури, споруджений вже в радянський час. Це – місцеві домінанти. Інші сільські будинки звичайні для всіх більш- менш чималих сіл.
В описі господарств Кенігівського маєтку в 1887 році місцевість Криничного характеризується ,як досить горбиста. Грунт у Криничному – важкий чорнозем, який містить у собі глину. Коли висушили 100 частин сухої речовини і зробили аналіз по методу Шелевінга, то в ґрунті тут було піску – 72,6 %, у підґрунті – 72%. Це найменше піску серед усіх фільварків заводчика. Глини ж, мабуть найбільше – відповідно23,6% і 24,3% . Гній для удобрення частково закуповувався у селян. Сівозміна, як і по всюди в Кеніга у 80-х роках XIX ст., складна дванадцятипільна. Л.Є.Кенігу належала 1121 десятина землі, з якої 968 було орної землі, 145 - сінокосів і 8 десятин зайнято під будівлі.
Взагалі в Кеніга назва «під будівлями» являла собою так званий «тік». Сюди входили не лише будинки, ферми, допоміжні будівлі, а й економічні двори. Економією керував управляючий разом з декількома службовцями. З 80-х років працював цегельний завод, який щорічно протягом 1885-1887 рр. виробляв до 1 млн. штук цегли. Робітники отримували по 1 крб. 35 коп. за одну тисячу виготовленої цегли.
Поступово в економії були побудовані житлові будинки та багато господарських споруд, на які було затрачено 74862 крб., серед них: будинок управляючого та будинки для службовців, двоповерхова казарма для робітників, пекарня, воловня, свинарник, кузня та різні складські приміщення.
Криничанська економія славилася адміністративним будинком, що стояв на пагорбі перед великим ставом. До води вели широкі цегляні сходи, над якими звисали віти дерев. Став постійно очищали від мулу. Все було продумано. Для спуску води дамбу не руйнували, а клали на неї спеціально вигнуті дугою труби так, щоб верхні їх частини були глибоко занурені у воду, а нижні вже за дамбою опускали нижче рівня верхніх. Потім з обох боків кожну трубу забивали чопами, на вершині просвердлювали отвір, через який трубу заповнювали водою. З труби, наповненої водою, одночасно вибивали чопи і закривали верхній отвір. Стовп води за дамбою був довший і важчий – він тіг за собою воду із ставка.У звільнений від води став вкладали вузькоколійку, у вагонетки вантажили лопатами мул і вивозили геть, використовуючи його для добрива на поля.
У 1824 році на кошти князя Кантеміра була побудована кам'яна двопрестольна Антоніївська церква: головний престол на честь Антонія Печерського і другий на честь великомученика Дмитрія. Церква мала 39 десятин орної землі та 1010 прихожан на початку XX століття. Жалування священику становило 294 крб., а псаломщику 98 крб. При церкві діяла школа грамоти. З 1869 року священиком був Микола Авксентьєв, псаломщиком з 1893 року Василь Попов і церковним старостою з 1900 року - селянин Олексій Нужний. Ці посади вони займали до часу Жовтневої революції.
Чисельність жителів поступово зростає:
Рік Населення (жителів)
1773 946
1864 746
1911 1038
Зараз село Криничне є центром сільської ради, розташоване в 12 кілометрах від залізничної станції Смородине і районного центру Тростянець. Сільській раді підпорядковані населені пункти Лісне та Машкове. Тривалий час в Криничному був колгосп, потім до 1998року це було Криничанське відділення радгоспу Півненківського цукрокомбінату, центральна садиба якого розташовувалась у Тростянці.
В селі діяли млин і майстерня по ремонту сільськогосподарської техніки. За відділком були закріплені 1560 га сільськогосподарських земель, в тому числі 1280га орної землі. За успіхи, досягнуті в сільському господарстві 35 робітників були нагороджені орденами і медалямиСССР, серед них орденом Леніна – робітниця А.Ф. Люлька.
На фронтах Великої Вітчизняної війни і в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників билися 290 жителів, 100 з них нагороджені орденами й медалями СРСР. Близько 200 чоловік загинули на фронтах Великої Вітчизняной війни. У 1958 році споруджено 2 пам’ятники воїнам, які віддали життя в боротьбі з гітлерівцями.
